НРІ для мене

Пишучи цю статтю вперше, я назвала документ «НРІ для новачка» і далі сталось те, що призвело до появи цього тексту.

Я маю тут розповісти, що таке НРІ і чому вам конче необхідно це спробувати, але одна близька людина прочитала той перший текст і розкритикувала його за надмірне використання ШІ для підбору формулювань. А я люблю ШІ, воно помагає мені виразити людською мовою те, що в моїй голові! Але вимоги є вимоги. Я психанула і з цього почався текст, який я назвала «НРІ для мене». Підозрюю, що цей експеримент закінчиться тим, що ви не зможете дочитати і до половини, але.. Ви ж приймаєте виклик?

Тоді я розповім вам казку про те, як людина на ім’я...гм.. нехай буде Йорік – жила у своїй голові. Йорік дуже любила свою голову, там було просторо та красиво. Іноді самотньо, але чистенько та гарно пахло. Вона знала, що інші люди живуть поза цим великим будинком і рідко заходять в гості, бо, ну, знаєте – в них свої будинки, які вони люблять більше. Зазвичай ви зустрічаєтесь десь посередині, на бульварах та тінистих стежках у нейтральному просторі десь між вашими головами.

НРІ ж тут – це дивне місце, куди люди приходять і будують новий будинок разом, прямо в реальному часі, а потім приходять туди в гості, коли хочуть випити разом чаю. 

Це лячний досвід, бо я твердо переконана, що наше «я» не завжди тотожне тому, що ми відчуваємо або думаємо у конкретний момент. Є те, що ми відчуваємо, а є те, що ми обираємо з цим робити.

Приблизно в це місце потрапив мій досвід участі в настільно-рольових іграх, коли ведучий ставить тобі питання в контексті гри про розгадування якогось середньовічного квесту:

• Що ти робиш?

Я зрозуміла, як можна відповісти на це питання тільки з третьої гри. Перший десяток годин у цьому хаосі людських емоцій, мікро-рішень та розгуляної, як гіперактивна дитина, фантазії – я відчувала себе котеням, яке жбурнуло в басейн з льодяною водою жорстоке життя.

Ти маєш водночас уявляти все, що говорить ведучий, відчувати свою реакцію на цей уявний світ, бачити реакції інших людей та обирати свої наступні дії.

Після першої гри я сказала, що це якась маячня. Я не зрозуміла, що маю робити, бо не мала уявлення, що хотіла б зробити. Виявилось, що відігравати свого персонажа – це задачка із зірочкою. Увесь мій досвід у корпоративних офісах, ІТ проектах, освіта в фінансах чи навіть психотерапія не допомагали гребти мокрими лапами до бодай чогось, що нагадує берег. 

Посеред гри у тебе є лише уявна ситуація, яку водночас уявляють ще кілька людей за звичайним столом на чиїйсь кухні, кілька фігурок на столі та майстер гри, що приносить на сесію явно вкрадений в сивого капіталізму мішок чистого, нічим не обґрунтованого, ентузіазму.

«Дивна субстанція» - подумала я посеред перших 15 хвилин, коли спостерігала за сяючими очима 30-річної людини, яка розповідає про гоблінів на лісовій галявині, «які нападають на вашу групу зненацька з кущів і явно налаштовані вороже». Нда. Я б теж хотіла вживати те, що, схоже, є у них (дисклеймер: вживання заборонених речовин шкідливо для вашого здоров’я).

Тут я згадаю, що в мене діагностований РДУГ і я регулюю свій мозок медикаментами, аби змусити його співпрацювати, але доречність цієї інформації лишаю на розсуд читача. Скажу тільки те, що я скептично дивилась на ведучого навіть попри ці факти.

Словом, я якось догребла до берега і зареклась ще колись намагатись зрозуміти чиєсь дивне хобі ще бодай раз.

А потім мій хлопець таки скористався моїм рандомним розподіленням уваги. Так  я потрапила на наступні сесії.

Пам’ятаю, як в якийсь момент розколупування чергової печери з якоюсь дофіга важливою загадкою я зловила себе на думці, що всерйоз напрягаю мозок, аби обрати, що сказати 200-річному уявному привиду, що стояв на варті таких самих уявних дверей. Чомусь в якийсь момент мій мозок повірив у весь цей абсурд на стільки, що почав давати мені цілком реальні почуття, навіть більш реальні, ніж народжені моїм улюбленим романом. Це було, як мінімум, дивно.

Гра не давала тобі простору спостерігати і співпереживати. Вона розгорталась випадковим чином, підбурювана випадковими реакціями. Це було хаосом, що втягував і тебе. Це не мало жодного сенсу. Це було чистим ефектом метелика у найгіршому його вигляді. Це було тим, від чого я вчилась тікати усе своє життя і водночас тим, що міцно любила і чого найбільше боялась.

Я звикла не довіряти тому, що відбувається під власною черепною коробкою. Усе життя я відчуваю, як моя сіра речовина працює, ніби реактор випадкового синтезу – ти не маєш права на розкіш «віддатись потоку», «поринути у власні відчуття», «зануритись у власні думки» і т.д., бо станеться витік радіації, що заполонить собою півконтиненту під назвою «твоє життя». Тобі лишиться ввімкнути лічильник Гейгера, наприклад, на пустій підлозі  в новій квартирі, куди ти переїхала, прийнявши це рішення позавчора. 

Словом я знаю, що високопарні явища під назвою «почуття» та «думки» - це всього лише продукти прекрасного процесу, створеного мільйонами років еволюції (або ще чимось, залежно від ваших вподобань), які іноді допомагають, а іноді капець як заважають вам існувати в цьому неідеальному світі. Здоровий мозок уміє обирати, яким почуттям піддатись, а які – всього лише наслідок коливання твого цукру/гормонів. Тренований мозок знає, коли почуття потребують не звільнення чи розлучення, а торту, який можна з’їсти вилкою самотужки, прямо з коробки та, бажано, не розрізаючи.

І саме цим почуттям, цим рєбятам-мутантам середнього підліткового віку ти маєш довірити свою долю посеред партії в НРІ?  Мені байдуже, що ця доля уявна. Ні, дякую! Самі в це грайте. Я пам’ятаю, коли востаннє робила цю дурню і «довіряла власним почуттям», «йдучи за інтуїцією». Здається, тоді я таки звільнилась з роботи і вклала всі свої заощадження у сумнівний проект. Камон, може усі ці пориви – взагалі якісь відхилення? А ви тут розвели навколо власних рандомних реакцій натуральний шабаш без жодних перевірок, окрім тих таки рандомних кидків кубиків. Це взагалі звучить як свідоме знущання!

Енівей, завершуючи своє ниття сумнівної психіатричної цінності, повернусь до стола гри. Уявний привид на вході в печеру просто хитався в просторі, а я під час розмови з ним через цього страхітливого медіума – майстра гри – напружено думала, що маю зробити, аби він відчинив ті кляті двері. 

Я думала про цей момент тижнями, перетравлюючи власну спроможність діяти, виходячи з чистої інтуїції, вимкнувши власну натреновану до чорного пояса свідомість, що зазвичай фільтрує цю «інтуїцію» і «почуття», як бійцівська собака на варті мого спокою. Я надто добре знаю, як це відчувається. Дати волю почуттям безпечно тільки тоді, коли ти не маєш можливості реально вплинути на ситуацію і спричинити ефект метелика, бо в житті наслідки від дрібної дії/слова часто неспіврозмірні.

Але на партії люди поводяться так, ніби уявна пригода – це те, що не може зламатись від твоїх випадкових слів чи думок. І коли чотири години потому ти звикаєш до цього фонового відчуття давно забутого тепла десь за ребрами – щось дуже давнє, майже древнє в тобі несміливо вилізає зі своєї печери та пробує заговорити з уявним привидом. А потім..

Нічого не стається.

Ти говориш ще і ще, поступово збільшуючи потік абсурду, який твій мозок вже видає як автомат з тенісними м’ячами, і.. нічого не стається.

Привид відчиняє двері. Твої «напарники» виглядають так само. Ви йдете далі по сюжету квеста. Земля не здригається. Життя не відповідає миттєво на твої відчуття, кидаючи в ситуації, з яких ти можеш потім вигрібати ще три роки. Земля далі крутиться, байдуже зблиснувши до тебе променями цього дивного марева, яке виявилось не розрідженим туманчиком, де можна побитись з драконом, хоронячи можливість витратити цей час на щось дійсно корисне, а напрочуд міцною матерією, яка здатна витримати усі твої дії та слова, незалежно від ступеня їх випадковості. 

Чому цей «дитячий абсурд» виявився раптом здатним на те, на що не здатне «нормальне доросле життя»?

І все.

Цей досвід не стирається. Він лишається жити десь під лопаткою, ходячи за тобою на пошту, сидячи з тобою за робочим столом та нашіптуючи: є місце, яке витримає тебе і не зруйнується. Як та, прости господи, драконяча шкіра, яку не вдасться так просто розрізати і яка здатна згинатись в усі боки.

Ти повертаєшся. Сама поки не знаєш, чому, але повертаєшся. Говориш на цей раз зі.. знаками на загадковому камені в не менш загадковому лісі? Гм, ну ок, згорів сарай, гори і хата. Ти робиш щось, про що через кілька годин навіть не пам’ятаєш, бо мозок потім знову поринає у свій щоденний режим і стирає спогади про всі слова та дії, зроблені в стані цього необмеженого потоку тенісних м’ячів.

Спитавши науковців, можна довго копирсатись у термінах «default mode network», «частота мозкових хвиль під час сну і медитації», «режимах свідомості» та інших спробах пояснити, чому людина може бути в дуже різних станах і при цьому все ще.. лишатись собою.

Іншою собою. Тою, якій немає місця в житті, де будь-яка дія дає реальні наслідки. Де ти маєш обирати з сотень асоціацій та вражень та щохвилини робити свідомий вибір, якій саме реакції зараз дати хід і можливості, бо твої емоційні, етичні, часові та, чого вже, матеріальні ресурси — завжди обмежені. Ще й нести за цей вибір відповідальність опісля.

Я не можу дати волю злості вдома на кухні і взяти дерев’яну дубину, вгативши по об’єкту моєї злості, приправивши це від душі якимось вогняним закляттям. Не можу сказати комусь усе те, що створив мій мозок асоціативно у відповідь на повсякденну розмову. 

Ти вчишся фільтрувати сама себе, аби мати змогу втіснитись в ту шпарину, названу «твоє реальне життя», лишаючи в тіні величезну частину себе. Лишаючи в тіні Йоріка. Це працює, але рано чи пізно приходить до точки незвороту, коли легше сказати «ото все – не я», аніж далі бачити цю осиротілу дамочку в траурній вуалі та смішних тапках випадкового кольору, від якої гордо відгородилась відповідальна та життєздатна ти.

Я не знала, що знайшла місце, яке дає їй простір, не перетворюючись у зону відчуження. Раптом виявилось, що тапки цієї дами не дивні, а навпаки — надто нудні і ти додаєш смішну крапочку у вигляді грибочків.  Раптом виявилось, що «зона» в тобі все ще є, але там завжди є ще хтось такий самий, невразливий до радіації, в кого замість тапок є улюблене фіолетове піаніно, що літає з балкону на паливі з глінтвейну. Групка мутантів навколо зеленкуватого вогнища. Спільний будинок зі стінами з загадкових знаків, де затишно, бо тут блукає ще хтось, крім тебе. 

І навіть після цієї статті відчуття щільної недовіри лишається на варті мого роками вирощуваного життя, яке не хоче просто так викидати за борт механізми, що захищають його. Але існування такого місця, навіть без моєї регулярної участі по суботам у «клубах НРІ», що інколи нагадують страхітливі притони шанувальників заборонених речовин, – дає мені надію. Знати, що десь існує абсолютно реальна «драконяча шкіра», що здатна витримати тебе всю, з вимкненими фільтрами-цензорами твоєї самозаперечувальної свідомості, звільняє від необхідності вірити в те, що життя – це «Ось це і все?».

Пишучи документацію до своїх любовно-впорядкованих баз даних, що коштують як крило від того ж самого дракона, я знаю, що десь сидять люди, які створили для себе місце, яке увесь «впорядкований і дорослий» світ разом узятий виявився нездатним створити.

Мабуть, людина завжди шукає відповідь на питання «що з того, що відбувається у мені – дійсно справжнє?» і тому завжди буде тягнутись до місць, де справжнім визнається усе, що ти здатен відчувати.

До речі, якщо це читає хтось зі спільноти, майте совість – лишіть бідних драконів нарешті в спокої. Це їх шкіра і їх крила, я вимагаю підписання Акту про недоторканість драконячої спільноти як повноправних учасників фентезійно-правових відносин.

Гарної гри! 

P.S. Можливо, я прийду до вас ще. Можливо, ви навіть це переживете. Власне, жартую, заради цього я й прийду. Тільки спробуйте не пережити.